Так ми згадуємо
і ІІ Світову війну. Вона принесла багато страждань нашому народу, хоча і
подарувала радість перемоги. Багато людей полягли у битвах, багато людей не
стало вже після радісної перемоги і зовсім мало залишилося тих, хто був її
учасником, хто пам’ятає усе із власних спогадів. Не можна дати забути їх
подвиги, відпустити їх героїчні вчинки у забуття!
На І сесії ХІ
скликання Долинського районного парламенту було прийнято рішення розпочати роботу над проектом «Ордени та медалі моєї
родини», що був ініційований
Кіровоградським обласним парламентом дітей.
Завдання було
поставлене перед кожним органом учнівського самоврядування району, шкільними
парламентами міста та сіл. Розпочалася пошукова робота. Не залежно від того, що
твори були написані від одного імені, над проектом працювали усі учні шкіл.
Вони відвідували бібліотеки, архіви, розпитували родичів, збирали спогади
старожилів та старі фотокартки.
Найцікавішим,
але водночас і найващим для парламентарів було відчути біль тих часів, пережити
у серцях ті спогади, якими із ними ділилися. Але саме це і заохотило їх до
роботи. Вони ще яскравіше хотіли висвітлити історії своїх родичів, донести це
до інших.
Завдяки
проекту, ми зібрали багато матеріалів про героїчних людей, про їх нагороди та
історії їх життя. Сподіваємося, що ці матеріали будуть цікаві і іншим людям,
спонукатимуть їх не забувати минулого, зберігати героїчні спогади, відчувати
гордість за своїх героїв, за свою історію, за свою націю!
Лівандовський Артур
учень 6 класу
Кіровської ЗШ І-ІІІ ступенів
Говорять, що треба життя прожити так, щоб пам’ятали і пригадували твій корисний внесок та доброту.
Я з гордістю
можу говорити про прабабусю – Вишневецьку Олександру Семенівну. Вона народилася
15 квітня 1924 року і за свої неповні 90 років чого тільки не пережила: і
голодомор 1932-33 рр., і Другу Світову війну, і голод 1947 р., і післявоєнну
відбудову.
В 1943 році,
коли виповнилося 17 років її забрали на біржу праці. Староста говорив, що
везуть на ремонт доріг на Куцівку. Але коли прибули на місце, побачили
підготовлені товарні вагони…
Така її вивезли
на примусові роботи до Німеччини у місто Вантенштадт, де 3,5 років вона тяжко
працювала: разом з іншими полоненими тягала ліс, робила ящики для зброї.
Годували їх погано, раціон складався із 700 грам баланди звареної з жолудів та
буряну та 200 грам хліба з тирсою. Але часто було і так, що їжі зовсім не
отримували і щоб трохи підкріпитися – в огорожі вирізали дірки і ходили красти
буряки, що було небезпечним, адже кого есесівці ловили то цькували собаками і
били.
З одягу були
дерев’яні черевики і одяг зроблений з ковдр, на якому виднілися нашивки з
надписом «ОSТ».
Після
повернення додому разом з радістю прийшла і тяжка буденність. Треба було
відбудовувати країну, село і навіть власну оселю. Спочатку працювала в ланці –
сіяли, сапали, збирали вручну врожаї на полях. В один з таких днів, коли її
ланку везли з поля на причепі трактора, причіп відірвався, і як результат - перелом колінної кістки. Тоді все швидко
зажило і вже через місяць знову в полі. Але зараз цей перелом про себе нагадує щохвилини.
Бабуся Марія
мала таки нагороди:
1) медаль
«Захиснику Вітчизни» - 14.10.1999 р.;
2) медаль «50
років Перемоги Великої Вітчизняної війни
1941 – 1945 р.» - 29.04.1995 р.;
3) медаль «Ветеран
праці» - 09.04.1981 р.;
Але я люблю і
поважаю її за те, що вона моя бабуся і пече мені смачні пиріжки. А якби
міг, то свою прабабусю нагородив би
самою по чеснішою медаллю «За таке тяжке. але цікаве життя».
Зінчук Яна
10-А
НВК «Долинська
гімназія –
загальноосвітня
школа ступенів I-III №3»
В далекі
1941-і роки почалась страшна та затяжна війна. Багато мирного населення
постраждало. Не виключення і моя бабуся.
Вона мені
розповідала, що її чоловіка забрали на війну, а вона залишилась одна з малою
дитиною на руках і старенькою матір’ю. Їм було дуже важко виживати, а коли
ввійшли німці – стало зовсім нестерпно. Бабусю вигнали з будинку і вона була
змушена проживати в сараї. Та прабабуся не здалася і потайки від усіх
допомагала партизанам, переховувала їх. Потім німці погнали молодих людей на
роботу – будувати дорогу з Долинської на Кривий Ріг, але вона знесла усі
знущання і тяжкі випробування. Після того, як німців вигнали з села більш-менш
все почало налагоджуватись.
Бабуся пішла
працювати в колгосп, так як з худоби залишились тільки корови, то ними і орали
землю. І сіяли зерно. Коли восени дозрів врожай усі жінки вручну косили його та
ретельно збирали, щоб жодна зернина не пропала. Прабабуся була першою в рядах,
адже за день виконувала по одному гектару, тому і отримала медаль за трудову
доблесть в роки війни.
Та навіть і
зараз у свої 97 років вона ще хоче бути корисною. Я дуже пишаюся своєю прабабусею і вклоняюся їй
низенько в ноги за її мужність і витримку.
Він власною працею писав історію села
Пишного Храновська Анастасія
учениця 5 класу
Я вирішила долучитися до проекту “Ордени та медалі моєї родини”, який
започаткований Районним парламентом дітей і розповісти про Червотоку Григорія
Єфремовича та його нагороди за самовіддану працю. Хоча Григорій Єфремович не є
мені рідною людиною, але наші родини живуть поряд і вже давно дружать. Крім того,
мені дуже хочеться, щоб про нього дізналося якомога більше людей, адже він
цього заслуговує.
Минулого року я, за пропозицією вчительки, вирішила прийняти участь у
Всеукраїнській експедиції учнівської та студентської молоді “Моя Батьківщина —
Україна” і вибрала для дослідження напрямок “Славні імена рідного краю”, щоб
більше дізнатися про своє село, про життя близьких і знайомих людей, які роками
звеличували цей красивий степовий край. Вибір даного напрямку був невипадковим.
В 3 класі на уроці “Я і Україна” ми створювали герб нашого села. Перед тим
отримали завдання дізнатися про історію села, його особливості і традиції. Коли
виконувала дане завдання, то в матеріалах зустріла прізвище Червотока, яке мені
було відоме, тому що це прізвище моєї сусідки баби Люсі. На уроці я вияснила що
Червотока Григорій Єфремович - це батько моєї сусідки, який був досить відомою
людиною в районі і області. Але зараз про нього в селі мало хто знає. Я
вирішила дізнатись про життя цього чоловіка і розповісти іншим. Адже життя цієї
людини дуже тісно пов'язане з історією мого села, його створенням і розбудовою.
Червотоки Григорія Єфремовича народився 20 квітня 1909 року в селі
Каширівка (нині Казанківський район Миколаївської області) в сільській родині.
Був дуже жвавим і допитливим хлопчиком. З ранніх літ привчився до праці, тому
що спочатку доводилося допомагати батькам по господарству, пізніше працювати
разом з батьком в полі. Коли Григорій став повнолітнім, то відправився на
залізничну станцію Висунь, де можна було знайти роботу, адже часи були дуже
важкими і неспокійними: революції, війни. Саме в цей час недалеко від рідного
села Григорія організовувався радгосп. І вже в 1930 році він працював в
новоствореному радгоспі “Реконструктор”, проживав в селі Червоному з дружиною.
Працювати доводилося дуже важко, але в ті роки страшного голоду було легше
вижити в такому господарстві. Григорій був трактористом. Хоч робота була
важкою, але Григорій працював з великим бажанням, сумлінно, віддавався роботі
повністю. В 1940 році, як кращий механізатор, в складі делегації представляв
радгосп і район в Москві на Всесоюзній виставці досягнень народного
господарства.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Григорія Єфремовича спочатку не взяли до
армії. Йому дали бронь, адже потрібно було зібрати врожай. Та вже в серпні 1941
року він відправився на війну. Всю війну він був механіком на аеродромі. Хочу
звернути увагу на те, що не маючи спеціальної технічної освіти, Григорій
Єфремович мав великий потяг до техніки і освоював її сам. За бойові заслуги під
час війни і після неї був нагороджений медалями:
– 1945
рік — медаль “За оборону Кавказу”;
– 1946
рік — медаль “За перемогу над Германією в Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945
рр.”;
– 1967
рік — медаль “Двадцять років Перемоги в Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945
рр.”;
– 1970
рік - “50 років Збройним силам СРСР”;
– 1976
рік — медаль “Тридцять років Перемоги в Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945
рр.”.
Після війни Григорія Єфремовича призначили завідуючим майстернею. Ця робота не
дуже була йому до вподоби, тому через деякий час він знову працює трактористом,
а в період жнив — комбайнером.
Робота в полі на тракторі чи комбайні приносила Григорію Єфремовичу велике
задоволення. Дуже часто він вносив раціоналізаторські пропозиції, які
відправляв на заводи, щодо удосконалення певних механізмів в тракторах і
комбайнах.
Досягнувши пенсійного віку, Григорій Єфремович продовжував працювати в
радгоспі. Його життя обірвав трагічний випадок, що стався під час жнив. Від
комбайна , на якому він працював, відчепився соломонакопичувач і покотився в
напрямку балки, де паслось стадо радгоспних корів. Комбайнер нероздумуючи
кинувся зупиняти причіп і потрапив під його колеса. Григорій Єфремович був
тяжко травмований. Його відправили до обласної лікарні, але за дві доби він
помер, адже травми були несумісні з життям. Ця трагічна подія сталася 9 серпня
1977 року. Поле, де загинув комбайнер носить його ім'я і сьогодні можна почути
вислів - “поле Червотоки”.
Самовіддана праця Григорія Єфремовича неодноразово відзначалася і на районному,
і на обласному, і на всесоюзному рівні. Ось хронологія вручення йому нагород:
– 1955
рік - за кращі зразки роботи і досягнуті успіхи в соціалістичному сільському
господарстві постановою Центрального комітету Комуністичної партії України і
Ради Міністрів Української РСР премійований годинником;
– 1966
рік — указом Президіума Верховної ради СРСР нагороджений орденом “Леніна”;
– 1969
рік — за довгорічну і зразкову роботу в радгоспі “Реконструктор” нагороджений
ювілейним значком “50 років радгоспів”;
– 1970
рік — від імені Президіума Верховної ради СРСР нагороджений ювілейною медаллю
“За доблестный труд в ознаменование 100-летия со дня рождения Владимира Ильича
Ленина”;
– 1971
рік — указом Президіума Верховної ради СРСР нагороджений орденом “Знак пошани”;
– 1974
рік — постановою Кіровоградського облвиконкому нагороджений знаком “Победитель
социалистического соревнования 1973 года”;
– 1975
рік — за довгорічну добросовісну працю від імені Президіума Верховної ради СРСР
рішенням Кіровоградського облвиконкому нагороджений медаллю “Ветеран праці”.
Його портрет постійно був занесений на радгоспну та районну Дошки Пошани. В
1957 році в радгоспі була започаткована Книга Пошани. Ім'я Григорія Єфремовича
записане в ній найпершим.
В районній газеті “Шляхом Ілліча” (нині “Долинські новини”) в 1987 році із
номера в номер друкувалися матеріали про історію сіл району під рубрикою “Це
мого села біографія”. В одному з номерів я натрапила на статтю про наше село і
там прочитала такі рядки: ”Хто в районі не знав подвигу комбайнера кавалера
ордена Леніна Г.Є.Червотоки. Це він віддав своє життя на радгоспному полі,
рятуючи громадське добро. Щороку хлібороби району на жнивах змагалися за право
володіти призом, названим іменем комбайнера. Його ім'я носить поле в радгоспі,
на якому вирощували врожаї найкращі хлібороби.” Я ж, дослідивши його біографію,
хочу сказати, що він кожну хвилину свого життя віддавав полю, не задумуючись
над тим для чого або кому це потрібно. Це було потрібно, перш за все, йому —
для самовираження, для отримання задоволення від праці.
Коли я порівняла історію мого села і біографію Г.Є.Червотоки, то помітила, що
вони дуже тісно пов'язані: в них часто повторюються дати, події. Він був серед
тих хто створював наше село, відбудовував і розбудовував його, власною працею
писав історію села Пишного.
Після трагічної загибелі Григорія Єфремовича у 1978 році в селі вирішили
встановити йому погруддя у парку в липовій алеї. Навіть гранітний камінь
привезли. Та так той камінь лежить і досі серед парку. Коли ми бували в парку,
я не раз задумувалась над тим, що це за камінь і для чого він тут лежить. Тепер
я знаю його призначення і назвала б цей шматок граніту “пам'ятником
невдячності”.
Знаю. Пам’ятаю. Пишаюся.
Омельченко
Андрій
учень
8 класу
Першотравневої
ЗШ І-ІІІ ст.
Давно відшуміла Велика Вітчизняна війна, а в пам’яті моїй оживають розповіді дідуся про минулі бої, перемоги,
поразки і втрачені роки молодого життя,
які нагадують болі давно минулих
днів та нагороди, отримані за участь у
відчайдушних боях.
У мене були два прадідусі. Вони брали участь у Великій Вітчизняній
війні. Я пишаюся тим, що вони, пройшовши всю війну, проявили мужність і відвагу
на полі бою, за що були удостоєні різних нагород. Внесли свою частку в загальну
Перемогу. На жаль, нікого з них немає
серед живих, але я чув історії
про їхні долі від моїх батьків. Більш
докладно я хотів би розповісти про Омельченка Василя Адамовича .
Мій прадідусь, Омельченко Василь Адамович, народився в серпні 1908 року в селі
Осівка Ємільчинського району Житомирській області. Там минуло його
дитинство. Він пройшов дві війни: фінську – від 30 листопада 1939 року до 13 березня 1940 року – і Велику Вітчизняну. Після війни працював звичайним ковалем. Створив
сім’ю з
Демиденко Марією Петрівною. Їхня родина була багатодітною: вони мали восьмеро
дітей. Прабабуся померла, і прадідусь
цього не витримав, наступного, 1986 року, теж покинув цей світ.
Сьогодні я
слухаю розповіді про дідуся з увагою і цікавістю. Світ, у якому він жив, значно
відрізняється від сучасного. Я дуже пишаюся усіма своїми предками. Вони були
гідними людьми. У кожного був свій
власний військовий шлях, який вони пройшли заради однієї, але великої мети –
нашої Перемоги над загарбниками.
Ми
вдячні нашим ветеранам дорогим
За те,
що ми живем під небом голубим,
Низький
уклін Вам, наші дорогі,
Вклоняємось
низенько до землі
Мій любий прадідусь Володя
Резніченко Ярослав
Учень 9 класу
Суходільської ЗШ І-ІІ ступенів
Вечоріє. Надворі сутінки стають все
густішими. Уроки вивчені, завдання написані. Комп’ютер загадковим екраном
зваблює мене, та рука мимоволі тягнеться до полички, де в червоній коробці
лежать ордени й медалі моїх прадідів.
Пальці торкаються холодного металу,
а по тілу розливається щемний, але теплий трепет гордості, поваги й любові до людей, яких уже немає поряд зі мною,
та пам'ять про них житиме вічно…
Мій любий прадідусь Володя - звичайна людина, а може, й ні!
Людина… У чому полягає справжнє її
багатство? «У матеріальному добробуті і грошах»,- скаже один, і якоюсь мірою це
буде справедливе твердження. Інший вважатиме, що найперше багатство – це
улюблена справа, третій наполягатиме, що головне багатство – це родина, чесноти
людини, її добре ім’я. Напевне, з останнім твердженням я б погодився скоріше за
все. І доповнив би цей ряд ще такими поняттями, як патріотизм, любов і відданість
рідній землі. Чому?
І в спогадах постає вечір: я з
мамою і старшою сестрою Вікторією поспішаємо до прадідуся і прабабусі в гості.
Усі йдуть вечеряти в хату, а ми з прадідусем – у садок, на пасіку. Саме там
прадідусь відкривав мені чарівний світ казки і природи, показував, які
працьовиті і дружні бджоли, навчав, яким повинен бути хлопець, майбутній
господар і захисник Батьківщини.
Як цікаво і захоплююче розповідав
мені про все дідусь Володя! Та людське життя не вічне. Попрощався він із нами, залишивши на
згадку свої розповіді, свій досвід, старі фотографії, ордени та медалі. Уже 7
років поряд із нами немає дідуся, 69 років Великої Перемоги відзначив мій
народ. Час усесильний, та тільки над пам’яттю нашою він невладний, і біль
втрати постійно закликає нас не забувати ветеранів, працівників тилу, що пішли
від нас уже в мирний час.
Війна не обминула нікого. Була доля
у всіх людей одна. У них ні дитинства, ні юності не було окремо, а були разом
дитинство, юність і війна. Діти війни… З цього покоління і мій дідусь – Кохаль
Володимир Лукич. Коли почалася війна дідусеві було 15 років. Підліток. На фронт
не взяли : малий. Залишився вдома, в селі Батизман. Допомагав у всьому матері,
був старшим у сім’ї.
Ніхто не чекав біди, вона прийшла
сама. 1942 рік…У селі вбили коменданта. Винних шукали недовго: зігнали
підлітків, чоловіків, старих із Маржанівки та Батизмана, посадили у вагони,
вивезли за Маржанівський роз’їзд і розстріляли. Кров, біль, запах землі і смерті,
скошеного збіжжя і пороху. Хтось застогнав. Скрикнув: «Живі є?»
Кати почули, повернулися і почали
добивати тих, хто залишився живим.
Стріляли в голову, щоб дійсно убити. У мого прадідуся сповзла набік
шапка-вушанка – це і врятувало його. Фашист поцілив у центр шапки та куля лише зачепила голову, залишивши назавжди
глибокий шрам. Минув якийсь час. Усе стихло. Прадідусь схопився, хотів устати і
тієї ж миті впав – нога не слухалася, сильний біль пронизував низ живота. Як
зміг, перев’язав сорочкою ногу вище коліна, щоб не стекти кров’ю, і, збираючи всі
сили, поповз стернею до села. Якась копиця соломи… Приліг…і втратив свідомість.
Прийшовши до тями, відчув біль у
нозі, якої вже не було… Та прадідусь Володя не здався. Він продовжував боротися
за життя. Хоча на війну він не пішов, та довів своєю працею, що і в звичайному
житті є місце подвигу. Працював, не покладаючи рук, там, де було треба: був
водовозом, пізніше – поштарем, а згодом – пасічником.
За свою мужність, силу волі, віру в
краще життя прадідуся Кохаля Володимира Лукича було нагороджено орденом «За
мужність», медалями «Ветеран війни», «Ветеран праці», ювілейними медалями та
ювілейним значком «50 років визволення України».
Немає прадідуся, пішов у вічність,
але для мене він завжди поруч, кожного дня він дивиться на мене з фотографії. І
мимоволі я затримую погляд і подумки розмовляю з ним, ділюся своїми радощами й
питаю поради, коли мені важко. Я дякую, прадідусю, долі, що ти в мене був, є і будеш назавжди.
Переглядаю фотографії, згадую
розповіді мами, бабусі Наді, але, на жаль, немає однієї, не збереглася. Немає
фотографії мого ще одного дідуся - Дунди
Василя Григоровича, який пройшов усю війну від початку і до Перемоги, та я знаю
головне: пам'ять про нього буде жити завжди в серцях членів моєї родини та в
серцях жителів села. Його заслуги перед Батьківщиною були також відзначені:
прадідуся було нагороджено орденом «Червоної зірки» та медаллю «За победу над Германией в Великой
Отечественной войне 1941 – 1945».
Коли мені буває важко або просто
сумую, я завжди беру до рук цю дорогу мені коробочку з медалями, згадую своїх прадідів,
їх бажання творити добро – і враз усе навколо світлішає. Я знаю: все, що вклали
в мене прадіди, зігріватиме, даватиме наснагу в подальшому житті. І я щасливий,
бо живу цим!
Шайнога Юхим Миколайович
Літіх Олександра, Ручкін Микита -
учні Суходільської ЗШ І-ІІ ступенів
У нашій родині є три ордени і
багато медалей.
Наш прадідусь Шайнога Юхим Миколайович у1945 році отримав
орден «За відвагу». Він воював на
передовій проти німецьких загарбників. Ніхто не очікував, та у 1941 році, мов
чорний крук, прийшла війна. Вона забрала багатьох дідусевих товаришів,
односельчан. Дідусь розповідав, як на
його очах помирали тисячі його однополчан та він не здавався і зумів вистояти
проти ворогів, визволяв нашу землю від загарбників. Під час боїв дідуся було поранено в руку, з
якої витягли 9 осколків. Прадідуся нагороджували і ювілейними медалями, їх було
6.
Другий орден «За відвагу» отримав
наш другий дідусь Літіх Всеволод Якович,
але йому не вдалося потримати його в руках, тому що пропав безвісти. Останню звістку про нього
наша родина отримала в 1943 році навесні, коли ішли бої під Полтавою, тому
орден отримала наша прабабуся Літіх Ольга Миколаївна.
Третій орден «За працю» отримала
наша прабабуся Літіх Килина Яківна. Змалку вона працювала в ланці, потім – на
свинофермі, далі – на птахофермі, тому й отримала орден. Як учасника війни,
бабусю неодноразово нагороджували ювілейними медалями. Тяжким був її життєвий
шлях: у роки війни фашисти гнали бабусю з односельцями на Берлін. Та вона разом
з подругою побачили згорілий танк і,дяка Богу, зуміли за ним сховатися. Так
вона залишилася живою і багато історій розповіла про страхіття війни, про
почуття дружби й любові, про людяність і патріотизм.
Ордени та медалі наших рідних для
нас є реліквіями й оберегами.
«Як зорі, згасають солдати»
Грівенко Тетяни
Збігають до обрію дати
І тануть в далекій імлі.
Без бою здають вже солдати останній рубіж
на землі.
Жалоби Великої діти,
Вам мужність завжди до лиця.
За подвиг ваш – внукам радіти
І гордістю повнить серця.
Війна… Навіть
через десятки років ми чуємо її страшний відгомін у наших серцях. Немає в
Україні жодної родини, котрої не торкнулися жахіття війни.
Найдорожче, що
дається людині, – життя. Ми приходимо на цю землю для того, щоб жити:
милуватися красою природи, бачити лагідну посмішку мами, навчатися, мріяти,
працювати, кохати, народжувати дітей, приносити радість і дарувати щастя. А
війна відбирає в людини це найбільше щастя, дароване Богом. Людина бере до рук
зброю, залишає свій дім, близьких, недокошену ниву і йде боронити рідну землю
від ворогів.
Велика
Вітчизняна війна доторкнулася – ні, це не те слово, - увірвалась у життя кожної
української сім’ї, залишила свій спопеляючий слід у містах і селах Батьківщини,
глибокі рани в серцях людей.
Мої рідні свято
бережуть пам’ять про страшні роки лихоліття, про горе, що чорним круком
налетіло на нашу землю, про втрату близьких і дорогих серцю людей.
У моїй сім’ї
від покоління до покоління передається розповідь про Велику Вітчизняну війну.
Невимовний біль
лещатами охоплює душу, коли слухаю спогади своїх рідних. Говорить людська
пам'ять. Це – незабутнє. У такі хвилини розумієш: нічого на світі немає
страшнішого за війну.
Зі спогадів моєї далекої родички Зінченко Ганни Кіндратівни …
Зінченко Ганна Кіндратівна 03.09.1926 р. уродженка Кіровоградської області,
Бобринецького району, села Олексіївка. На сьогоднішній день проживає в селі
Маловодяне.
«Пам'ять мого роду… У нашій сім’ї
всі з великою повагою ставляться до невеличкої дерев’яної скриньки, потрісканої
і потертої від часу. Там зберігається найцінніше – наші сімейні реліквії, які
передаються з покоління в покоління.»
«… Мій батько Кіндрат Ларіонович,
який народився 10.03.1898 року. До війни працював, займав
відповідальну посаду бухгалтера. Пішов на війну 26 липня 1941р.
Нелегкими були його фронтові дороги …»
«… Мій батько Кіндрат Ларіонович,
який народився 10.03.1898 року. До війни працював, займав
відповідальну посаду бухгалтера. Пішов на війну 26 липня 1941р.
Нелегкими були його фронтові дороги …»
( фото Онищенка К.Л.)
« Красноармейскую книжку
иметь всегда при себе.
Не имеющих книжек – задерживать»
витяг з книги …
Під час війни батько пройшов такі
фронти, як:
Південний фронт - з 26. 07. 41 до
09. 03. 42
Сталінградський фронт - з 10. 07.
42 до19.11.42
Донський фронт – з 19.11.42 до 10.01.43
Південно – Західний з 10.01.43 до 19.1о. 43
Західно – український фронт з 15.10.43 до 09.05.45
Забайкальський фронт з 09.08.45 до 03.09.45
Повернувся з війни аж з Японії 6 листопада 1945 року.
За весь цей час був нагороджений
медалями:
(відповідь
Головного управління кадрів міністерства оборони)
Медаллю «За
оборону Сталінграда»
Подяка за
визволення Бухаресту в 1944 році
Подяка за визволення Будапешту
З нашої сім’ї, крім нашого батька, наближав Перемогу
і мій брат - Онищенко Володимир Кіндратович, 1924 року народження. У 1938 році закінчив 7 клас Червоноозерської школи. З 1939 по
1941 рікнавчався в ремісничому училищі №5 м. Києва. У 1942 році його призвали до лав
Червої Армії і відправили на фронт. Воював під
Сталінградом, але в 1943 рідніотримали звістку, що Онищенко Володимир
Кіндратович загину(як потім зясувалося помилково). Але він вижив
після тяжкого поранення. Його упізнали по кінофільму «Син полка», де
демонструвався військовий парад. Батьки офіційно
зверталася з листом, хотіли відшукати хоча б якісь відомості про нього.
Їм сповістили,
що їх син отримав лише поранення під Сталінградом і був евакуйований, але,
нажаль, подальша доля його не відома.
Довгоочікувані вісточки з фронту:
Тучинський Сергій Едуардович
Гнатишин Дарія Степанівна
учениця 9 класу
Молодіжненської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів
с.Лаврівка
Війна далека, але пам'ять
близько:
На кожнім кроці, в кожнім із сердець,
І голови схиляють низько – низько,
Бо ж у землі сини чи матір, чи отець…
Мій прадідусь, Тучинський Сергій Едуардович,
учасник Другої світової війни та Великої Вітчизняної війни. Народився у 1916
році у місті Лодзь, Польща. Проживав у селі Новоселиця Ульянівського району
Кіровоградської області. У травні 1939 року народився мій дідусь – Тучинський
Анатолій Сергійович, а вже восени цього ж року прадідусь пішов воювати у Другій
світовій війні.
Про свого прадідуся я знаю з розповідей мого
дідуся та мами. В нашій сім’ї
дуже шанують пам'ять про нього. Служив
Сергій Едуардович у піхотних військах. Шлях на війні був
нелегкий. Багато жахливого побачив він.
Та ніколи не залишав товаришів у біді,
ділився з ними і останнім шматком хліба, і останніми боєприпасами. На війні був
неодноразово поранений. День Перемоги зустрів у місті Кенігзберг (зараз
Калінінград). Та війна для нього закінчилася тільки у 1947 році, тому що після
Перемоги частину, в якій він служив, відправили на Далекий Схід. Тож, не
заїжджаючи додому, він відправився
служити далі, а повернувся у рідне село влітку 1947 року.
Після війни працював бригадиром
тракторної бригади. Вийшовши на пенсію, продовжував працювати у колгоспі. Помер
у 1992 році. Про бойові дії говорив рідко і дуже скупо. Був нагороджений Орденами Слави та Вітчизняної війни.
Щороку 9 травня одягав ордени та медалі і йшов
на парад, святкувати День Великої
Перемоги.
Майже 70 років минуло після Великої Перемоги. В День 9 Травня наша сім’я збирається біля могили прадідуся,
щоб пом’янути та висловити вдячність за мужність.
Комментариев нет:
Отправить комментарий