Петрівський районний парламент дітей

Стій! Час, замри і озирнися в минуле. Озирнися на тих, кого зараз немає, хто з каменя дивиться на нас з висоти своїх пам'ятників. Зупинись — постій мовчки — згадай...Мільйонам українців врізались в пам’ять важкі дні ІІ світової війни: чорною тінню фашистської навали, димом пожеж, смертю і руїнами. Тих, хто бачив ці жахіття, залишилося зовсім мало. Та всі вони живуть в пам’яті рідних та близьких. Адже завдяки безсмертному подвигу радянських солдат, ми, нинішнє покоління, живемо в квітучій  Україні, де майорить сьогодні синьо - жовтий прапор свободи.
   Петрівський районний парламент дітей долучився до реалізації проекту Кіровоградського ОБП «Ордени та медалі моєї родини», метою якого було зберегти пам'ять про учасників Великої Вітчизняної війни, яких з кожним роком стає все менше і менше, в пам’яті молодого покоління.     Реалізація проекту передбачала роботу в кількох напрямах. В першу чергу, це дослідницько-пошукова робота по збору матеріалів про учасників ВВв в родинах учнів чи односельчан. Ще однією ланкою була реалізація традиційних акцій «Ветеран живе поруч» та «Обеліск».Реалізація проекту передбачала участь учнів середньої та старшої ланки. Несподіванкою для організаторів стала висока активність учнів молодших класів у пошуковій роботі. Саме малеча захопилася розповідями про своїх прадідусів  та прабабусь, їхніми життєвим та військовим шляхом, їхніми нагородами.      За результатами проекту поповнилися стенди та експозиції шкільних музеїв бойової слави, проведено велику просвітницьку роботу серед учнівської молоді, впорядковані могили солдат, проведені зустрічі з тими, хто ще з перших вуст може розповісти про ті страшні роки.Народна мудрість стверджує, що земля може нагодувати людину своїм хлібом, напоїти водою зі своїх джерел, але захистити себе не може.
    Тому це святий обов'язок тих, хто живе, хто користується всіма її благами і дарами. Виконуючи цей почесний обов'язок, ідуть  юнаки служити в армію, щоб берегти мир і спокій своєї Батьківщини, стояти на сторожі її інтересів.Саме про таких справжніх героїв у Центрі дитячої та юнацької творчості  говорили учасники районної конференції «Шляхами подвигу і слави», яка стала підсумком реалізації проекту «Ордени та медалі моєї родини» та проводилася з метою ознайомлення з військовою історією рідного краю взагалі та з огляду на особистості.
Тематику дослідницько-пошукових робіт, представлених на конференцію, умовно можна поділити на три напрями: події другої світової війни, друга світова війна в долі моєї родини та сучасні захисники Вітчизни.Тема мужності, відваги, патріотизму червоною ниткою пройшла через усі виступи. Юні краєзнавці розповідали про події другої світової війни, про своїх прадідів – учасників Великої Вітчизняної війни (презентаційні матеріали додаються).
   Ще одним логічним кроком реалізації проекту стала ініціатива Петрівського РПД по проведенню акції «Ми пам’ятаєм їхні імена…». Голова РПД Стожкова Анна через районну газету, радіомовлення та телебачення звернулася до жителів Петрового та району: «Відкрийте сімейні альбоми, візьміть портрети своїх дідів та прадідів - учасників Великої Вітчизняної війни та вийдіть 9 травня на святкові мітинги з портретами в руках.Хай пам'ять про ту страшну війну згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.»    І 9 травня пройшла акція «Ми пам’ятаєм їхні імена…». Під час урочистої ходи та проведення мітингів учні загальноосвітніх закладів району тримали в руках портрети своїх прадідів – учасників Великої Вітчизняної війни. До дітей долучилися і окремі дорослі. В селищі Петровому більше сотні портретів ветеранів пливли над колоною з гарячими дитячими серцями. Активність в усіх населених пунктах району була різною. Зрозуміло,  те, що проводиться вперше викликає неоднозначну оцінку. Та результати акції виявилися навіть кращими, ніж сподівалися організатори. Відчувши атмосферу акції, багато мешканців виявили бажання в наступному році приєднатися до неї. Тож пропонуємо усім жителям не лише нашого району, а й області долучитися в наступному році до акції «Ми пам’ятаєм їхні імена…».

Таємниця сірої коробочки

Про Велику Вітчизняну війну написано і сказано чимало. Але, мабуть, найцінніші свідоцтва війни - розповіді її учасників і людей, що застали той час.

22 червня 1941 на нашу країну напали німці. Почалася Велика Вітчизняна війна. З цього дня не залишилося жодного будинку, жодної родини, кого б обійшла стороною велика біда. На фронт йшли сини, брати, батьки і діди. Багатьом з них не судилося повернутися, багато хто був поранений, але навіть ті, хто повернувся живим і здоровим назавжди зберегли в пам'яті кров своїх однополчан.

Не оминула війна і мою родину. Тому  я хочу розповісти про долю мого прадідуся Косяна Дмитра Івановича.

Ідучи в гості до моєї двоюрідної бабусі, я часто помічала, як мама притишує крок біля невеличкого будиночка по вул. Дружби,15 і з сумом дивиться на нього. Я поцікавилася: «А хто тут живе?». Мама відповіла, що це подвір’я її дідуся та бабусі. А коли ми прийшли до бабусі Ані, то мама попросила її дістати сіру коробочку. Так з вуст мами та двоюрідної бабусі я дізналася про долю мого прадідуся Дмитра, або як його називали в родині – дідуся Миті.

«Ніколи не буває тихо в невеличкій хатині дідуся Миті та бабусі Шури. Щодня заходять гості: то діти, то онуки, то сусіди, то знайомі. А на свята з’їжджається велика родина, щоб поспілкуватися, поділитися своїми радощами та тривогами.  А це тому, що душі у них щирі, відкриті для чужого горя та радості, щедрі на тепло та ласку. А добра порада, дана зі свого великого життєвого досвіду, завжди стане в пригоді. Ніколи не забудуться і казки, які розповідав дідусь в «куренику» з ковдри, влаштованому на ліжку. А чи було його життя казкою? Мабуть, ні.». Мама  бере до рук старі пожовклі документи і розповідає:

«Народився Косян Дмитро Іванович 8 листопада 1919 року в с Головківка Чигиринського району, нині Черкаської області. Батьки, Іван Данилович та Агафія Тимофіївна, були селянами, мали 5 дітей – 4 сини та дочка. Дмитро Іванович був найменшим у сім’ї.  Нелегке дитинство змусило багато чого витримати, навіть і згадувати не хочеться. Одержав початкову освіту (4класи) в сільській школі та й пішов працювати. Бажання вирватися з нужденного сільського існування привело на Донбас, де працював на шахті. Звідси був призваний до лав Радянської Армії.

Чорним круком майнув 1941 рік. Не минула війна стороною і Дмитра Івановича. З непохитною вірою в перемогу та впевненістю в правильності дій ринувся в вир боїв.

Не любить дідусь розповідати про ті часи. Глибокою раною на серці залишилися ці роки, та й тіло дає про себе знати болем після двох поранень.» Відкриваємо невелику сіру коробочку, де дідусь Митя зберігав свої нагороди, і як кадри з кінофільму, в моїй уяві постають картини дідусевого фронтового шляху.

«Кримська операція. Німецькі війська завдали поразки радянським військам на схід від Києва. Німецьке командування вирішило провести операцію по захопленню Донбасу і Криму, поки радянські війська не закріпилися на нових рубежах.

На підступах до Криму німці мали значну перевагу сил, тож радянські війська опинилися у важкому становищі. У результаті Кримської оборонної операції були нанесені істотні втрати німецьким військам, але і радянські формування теж зазнали втрат. Саме тут дідусь потрапив у полон. Вдалося втекти. Довгою виявилася дорога додому. А добирався саме туди, адже полоненим віри не було. Влучивши момент, знову вступає до лав радянської армії.  

З  січня 1944 року воює в складі запасного стрілкового полку 230Армії, де і отримує перше своє поранення.  Проходить  лікування  і після госпіталю  бере участь у бойових  діях у складі Управління воєнною комендатурою м. Асод та м. Черно Угорщина,  на посаді командира стрілкового загону, маючи звання сержант.  Потім іще одне поранення. А тут і довгождана Перемога.   Та служба не завершилися ще до грудня 1946 року.

Після повернення в рідну Головківку, як і всі односельчани, відбудовував зруйноване фашистами село. Але тяжке поранення не дало змоги працювати на повну силу. Тому змушений був виконувати різні роботи в колгоспі «Жовтнева революція».

Настав час влаштовувати і особисте життя. Головківською сільською радою 20 лютого 1948 року зареєстровано шлюб між Косяном Дмитром Івановичем та Гондею Олександрою Федорівною. Обоє працювали в колгоспі. Та новоутвореній сім’ї треба було будувати власний дім. У той час колгоспникам для будування житла власними силами надавалася відпустка строком на 3 місяці. Ось саме в такий час і зібралися чорні хмари над молодою сім’єю.  З невідомих причин Дмитро Іванович потрапив у списки тих, хто не хотів працювати в колгоспі і змушений був поїхати на висилку. З’явилися в хаті чужі люди, забрали чоловіка, гірко заплакали дружина та маленька донька. Та дякувати долі, віднайшлися документи, що підтверджували відпустку. Дмитро Іванович повернувся додому. В зв’язку зі станом здоров’я працював на легких роботах – сторожував у колгоспі, тримав власне господарство. Разом з дружиною виховував двох доньок: Анюту та Оленьку. Довелося в житті зазнати всього: і радості, і горя; були і злети, і падіння. Та душа залишилася чистою, чуйною, доброю. Якщо кому потрібна допомога, ніколи не міг відмовити Дмитро Іванович. За працелюбність, щирість, веселу вдачу та золоті руки поважали його в селі.

Минали роки, життя дарувало досвід, росли діти. Та ось настав час, коли доньки випурхнули з родинного гнізда, - і залишилися вдвох. Поруч була любляча дружина, яка в будь-який час могла підтримати. Тільки б жити та внуків доглядати, але знову трапилася біда. Виразкова хвороба шлунку в 1975 році привела на операційний стіл. Це і стало причиною переїзду в 1976 році в смт Петрове Кіровоградської області, де проживала старша дочка Аня. І знову операційний стіл в м. Олександрія через рік після попередньої операції.

Тяжкий стан здоров’я, нове місце проживання не зломили Дмитра Івановича. Крок за кроком він завойовував авторитет петрівчан. Швидко полюбили його і сусіди, і співробітники Петрівської будівельної організації, де він працював сторожем з 1976 по 1980 рік. Заслужив собі повагу і на Східному гірничо-збагачувальному комбінаті, де працював з 1980 по 1983 рік та з 1986 по 1988 рік комірником матеріального складу бази відпочинку автогосподарства СГЗК. За свою наполегливу добросовісну роботу Дмитро Іванович отримав подяку та грамоту від керівництва комбінату.

Прийшов час іти на заслужений відпочинок. Та турбот вистачає завжди. Вражає те, що і в 80 років дідусь не знав спокою. Він увесь час чимось зайнятий: то майструє, то доглядає господарство, то біжить до магазину. Можливо, ось ця жага життя, нестримне бажання працювати допомагало дідусю в наш складний час.

Але найбільше щастя дідусь Митя вбачав у своїй родині. Разом з дружиною виховали двох доньок, мають чотирьох онуків та шістьох правнуків. Як з’їдуться усі разом, то і хатина здається затісною. Але це лише на перший погляд.  В цій родині завжди існує любов, злагода та повага один до одного.»

І я рада, що являюся невеликою частиною цієї дружньої сім’ї, хоча і не пам’ятаю дідуся, адже була зовсім маленькою, коли його не стало. Серце Дмитра Івановича перестало битися за день до його 89-річчя.

Та найбільше привернули мою увагу нагороди, що лежали в сірій коробочці.

Дмитро Іванович нагороджений медалями «За відвагу» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» та орденом Слави ІІІ ступеня. А орден Вітчизняної війни І ступеня знайшов свого господаря лише у 1985 році. Також багато ювілейних медалей  в арсеналі дідуся. Про долю фронтовика надруковано статтю в районній газеті смт Петрового «Трудова слава» від 8 травня 1999 року.

Я зацікавилася історією цих нагород і, скориставшись Інтернетом, довідалася багато цікавого про ордени і медалі Великої Вітчизняної війни.

Орденом Вітчизняної війни нагороджуються військові рядового і начальницького складу Червоної Армії, що проявили в боях за Батьківщину хоробрість, стійкість і мужність, а також військовослужбовці, які своїми діями сприяли успіху бойових операцій наших військ. Орден Вітчизняної війни I ступеня носиться нагородженим на правій стороні грудей.

Орденом Слави нагороджуються особи рядового та сержантського складу Червоної Армії, що проявили в боях за Радянську Батьківщину славні подвиги хоробрості, мужності і безстрашності.

Орден Слави складається з трьох ступенів: I, II і III ступеня.

Знак ордена Слави являє собою п'ятикутну зірку На лицьовій стороні в середній частині зірки - коло-медальйон з рельєфним зображенням Кремля зі Спаської вежею в центрі. По колу медальйона - лавровий вінок. У нижній частині кола опуклий напис "СЛАВА" на червоній емалевій стрічці.

Знак за допомогою вушка і кільця з'єднується з п'ятикутною колодочкою, покритою шовковою муаровою стрічкою.

Медаллю «За відвагу» нагороджувалися військовослужбовці Червоної армії, Військово-морського флоту і прикордонних військ «за особисту мужність і відвагу в боях з ворогами Радянського Союзу на театрі військових дій, при захисті недоторканності державних кордонів або при боротьбі з диверсантами, шпигунами та іншими ворогами Радянського держави».

Великої школою мужності і героїзму назавжди залишиться в пам'яті людей Велика Вітчизняна війна. За роки важкого випробування народ виніс все. У боях були вбиті мільйони, величезна кількість людей було взято в полон, багатьох розстріляли там же.

Але цю війну наші прадіди виграли, і бути по-іншому не могло. Адже наш народ не жадав війни, не прагнув вбивати. Вони захищали свою Батьківщину, своїх близьких людей, свої будинки і зелені ліси, свої глибокі ріки. Саме тому вони перемогли: у них за плечем стояла любов, а у фашистського солдата сліпа ненависть. І Велич тієї війни полягає в тому, що радянська людина боролася за мирне життя своїх нащадків. Тому ми повинні пам'ятати тих, хто скоїв цей подвиг в ім'я нашої Батьківщини!

  

                                  «…Якщо ж постука у вікно біда,

                                                                Та так, що сутінки настануть вечорові,                                                             Я все віддам… Потрібна кров моя?... Візьми її!…

        У нас одна з тобою група крові…»

                               І.Сердюк «Україна»

          Мій дідусь, Іван Васильович, любить часто наспівувати пісню «Ой, на горі та й женці жнуть. А попід горою, яром, долиною козаки йдуть», особливо тоді, коли він над чимось думає. Я спочатку не придавала цьому значення, але одного разу запитала у нього, що чому він наспівує одну і ту ж мелодію. Він мені пояснив, що ця пісня близька і рідна йому з дитинства. На таких  піснях формувався його характер, його бачення призначення людини у житті, у своєму  селищі, у своїй сім’ї. Це все називається любов’ю до світу і бажанням захистити його, зберегти.        

 Таке відношення до життя починає закладатися у дитячий розум на прикладах сімейних традицій, які зберігають приклади героїзму, самопожертви, стійкості характеру і називаються одним словом – Патріотизм.

У цьому досліджені я  хочу привести приклади патріотизму, героїзму, самопожертви, які притаманні нашій великій родині. Без допомоги мого дідуся  – Івана Васильовича Сердюка – я б не змогла виконати цю роботу.    

Мабуть, ні одне покоління українців не обминула війна. Вона обпалила майже кожну родину, принесла горе, сльози і біду в кожну сім’ю. Але разом з тим вона об’єднала  людей, загартувала характери, виявила справжніх героїв.  Наша родина не стала виключенням  -- у нас теж є свої герої, яких ми пам’ятаємо і шануємо.
Першим я хочу згадати свого пра-прадідуся – Сердюка Мирона Касяновича, про якого   збереглося багато цікавого матеріалу та  фотокарток. Мирон Касянович народився у 1884  році і виростав справедливим і вміючим постояти за себе парубком.

З дитинства у Мирона Касяновича був старший наставник і хрещений батько коваль Семен Васюта. Дід у цього Семена ще застав козацьку добу і був на Запоріжжі пластуном, а отже характерником. Своїм досвідом він залюбки ділився із своїми внуками. А Семен, в свою чергу, став добрим наставником своєму хрещенику Мирону. Наука, яку отримав Мирон Касянович від свого хрещеного, стала йому у нагоді в продовж усього життя.

         Коли Мирону Касяновичу виповнилося 20 років, розпочалася російсько-японська війна 1904-1905 років. Його з групою петрівчан забрали на цю війну. Мирон Касянович служив розвідником в одному з полків.

          Одного разу у цей полк прийшла сумна звістка, про те, що до японців у полон потрапив російський кур’єр, який розносив секретну військову пошту між полками. Командир полку, в якому служив Мирон, запропонував добровольцям здійснити визволення кур’єра і вернути секретну військову пошту. Мирон Касянович з трьома товаришами взялися виконати це доручення, та до того ж цей кур’єр був ще і земляком мого прапрадідуся, це Білаш Денис Мусійович. Добровольці, разом з моїм прапрадідусем успішно виконали доручення – повернули кур’єра, пошту і ще й взяли в полон японського офіцера.

                     За цей подвиг Мирон Касянович отримав звання старшого унтер-офіцера і був нагороджений орденом «Святого Георгія», але найбільшою нагородою була дяка визволеного кур’єра – земляка, який став моєму дідусеві військовим побратимом, з клятвою у вічній дружбі і взаємодопомозі. Це побратимство було підтверджене часом, але це зовсім інша історія.

Другий орден «Святого Георгія» Мирон Касянович отримав під час 1-ї світової війни. Він служив розвідником у піхотній дивізії, яка була підпорядкована головному командуванню Південно-Заідного  фронту і був учасником Брусилівського прориву, під час якого у червні 1916 року його   було тяжко поранено. Після лікування його комісували із армії.

Але ці високі нагороди мали подальшу історію. Коли в 1921 - 1922 роках настав голод, для того щоб врятувати свою сім’ю наш пра-прадідусь обміняв їх в селі Аврамівка (Новий Стародуб) Петрівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії на два клунки (по 2 пуди в кожному) зерна. Розповідають,  що він  навіть пустив сльозу, коли віддавав ці нагороди, а він завжди  був  скупий на сльози.

 Саме цей подвиг став найголовнішим для нашої сім’ї і наш пра-прадідусь заслуговує глибоку пошану та  вдячність за його чуйне серце від своїх нащадків. У Мирона Касяновича та його дружини Василини Трохимівни було семеро дітей. Гордилися вони своїми дітьми, тому що вони виростали слухняними і завжди ставали помічниками своїм батькам. Четверо дітей були активними учасниками Великої Вітчизняної війни.

Самий старший із них – Олексій, 1916 року народження, зустрів війну у кадровій армії, служити йому довелося у Далекосхідній Забайкальській моторизованій дивізії. А виходячи із того, що у нього за плечима була уже технічна освіта, оскільки перед призивом у армію він закінчив Широківський ветеринарний технікум, то його направили  на шестимісячні підготовчі курси молодших командирів, які він успішно закінчив.

На початку 1940 року йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта. І так, як молодший лейтенант Сердюк «дружив» з математикою йому довіряють опановувати новий вид зброї – міномет.  Тут його взвод полкових мінометів досяг значних успіхів: на показових стрільбах, завдяки математичному розрахунку молодшим лейтенантом Сердюком польоту мін, жодна  із них не потрапила у «молоко». За це він був нагороджений першими бойовими відзнаками «За отличную стрельбу» та «20 лет РККА».

Досвід влучення в цілі навісним мінометним вогнем став у нагоді під час запеклих боїв 1941-1942 років під час оборони Москви, куди його дивізію було перекинуто восени 1941 року. За високоточну бойову стрільбу по знищенню фашистських завойовників його нагороджують медаллю «За отвагу». Зимою 1942 року сталося лихо: ворожа міна вибухнула за спиною і тяжко поранила молодшого лейтенанта Сердюка.

На лікуванні Олексій Миронович перебував у Середній Азії у місті Самарканд, де його ставлять на ноги, але разом із цим ставлять і страшний діагноз «Не годен к строевой». Після повернення додому у 1944 році він «засипає» Петрівський районний воєнний комісаріат рапортами про направлення його в діючу армію, але діагноз  лікарів невблаганний і йому знову і знову відмовляють.

За активну життєву позицію, за патріотичне виховання підростаючого покоління і в зв’язку з 90-річчям із дня народження рішенням Петрівської селищної ради у 2006 року О.М.Сердюку присвоюється звання «Почесний громадянин селища Петрове». Рани, які Олексій Миронович отримав на війні, ятрилися, не давали повноцінно жити і тому у 2013 році, у підполковника Радянської Армії перестало битися його мужнє серце.  

Наступний учасник війни – четверта дитина сім’ї Сердюків, це дочка Катерина, яка народилася у 1920 році. Після закінчення семирічки вона за рекомендацією старшого брата Олексія теж закінчила Широківський ветеринарний технікум. Як медичний працівник вона була військово зобов’язана, тому  із перших днів війни її призвали у діючу армію у званні старшого медичного інструктора.

Катерині Миронівні  довелося перебувати у самих гарячих точках боїв, які вела відступаюча Червона Армія під натиском броньованої армади фашистських полчищ. За період служби її нагородили орденом Червоної Зірки, орденом «За боевые заслуги», медалями «За оборону Сталинграда» та «За победу над Германией».

У 1943 році, при визволенні рідного міста Кіровоград, вона отримала  важке поранення і після цього уже не повернулася  у діючу армію. Доля її  військових нагород сумна, у 2005 році до її помешкання вдерлися шукачі «легкої наживи» і викрали ці нагороди. Такої наруги Катерина Миронівна не змогла пережити і у 2008 році вона померла.

Ще один учасник війни із нашої родини – це п’ята дитина – син Василь, мій прадід. Народився він у 1922 році. До війни закінчив семирічку, хотів навчатися друкарській справі, поступив до П’ятихатського поліграфічного технікуму, але війна перекреслила усі плани. Василь Миронович був високим, статним, міцним парубком. Він не цурався ніякої роботи, особливо любив помагати ковалям і часто його ставили підручним, тобто – молотобійцем. Молодь до його горнулася, бо крім міцності він мав ще й веселу вдачу.  Його, після окупації Петрового  німцями у серпні 1941 року, окупанти хотіли переманити  на свою сторону і пропонували очолити місцеву поліцію. Але Василь Миронович всілякими хитрощами відмовлявся від такого «почесного» звання, чим заслужив повагу у старших односельців.

    Призвали його до лав Червоної Армії уже після визволення Петрового – у жовтні 1943 року. Довелося йому служити у Першогвардійскій моторизованій дивізії, яка після перекомплектації у місті Полтаві із боями пройшла до міста Відня (Вени) – Австрійської столиці. Ця дивізія приймала активну участь у Яссо-Кишинівській операції, визволяла Венгрію  та Австрію.

Під час боїв у лютому 1945 року Василь Миронович отримав тяжке поранення. Після успішного лікування його, за власним проханням, знову направляють служити до бойових побратимів у Першогвардійську дивізію.  За період служби він був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, медалями «За освобождение Будапешта»,  «За освобождение Вени» та «За победу над Германией».

Демобілізувався мій прадід  у 1947 році у званні старшого сержанта із Іранського міста Тегеран, де дивізія проводила миротворчі дії на прохання Іранського уряду. Тяжке поранення отримане наприкінці війни зробило свою чорну справу -- осколок, який залишився у тілі ветерана у 1988 році зупинив його серце.

Наступний учасник війни, але не учасник бойових дій, це син Микола,  1927 року народження. Він був призваний до лав Червоної Армії навесні 1944 року. Службу він проходив на флоті на гвардійському крейсері «Красный Крым», який базувався у місті Одеса і був у резерві головного командування Червоної Армії. Відслужив Микола Миронович на флоті довгих сім років, демобілізувався у званні главстаршини і назавжди залишився у Одесі, яка йому стала рідним містом. Це він прищепив любов до моря своїм племінникам: Леоніду – сину сестри Надії, Михайлові та Іванові – синам брата Василя.  Вони теж, закінчивши морехідне училище, довго борознили океанські простори.

 Після демобілізації Василя Мироновича  у 1947 році  Мирон Касянович вирішив  зібрати усіх дітей до рідної домівки. Коли діти з’їхалися, то сусіди почали підходити до дворища, щоб поздоровити батьків із благополучним поверненням дітей після воєнного лихоліття. Мирон Касянович бачив, що сусіди чекають на подальше розвертання подій зустрічі. Він  вивів дітей, учасників війни, на почесне місце подвір’я  біля погрібника, три рази поклонився їм у ноги із словами: «Я дякую вам діти, що незважаючи на всі негаразди,  ви із честю пронесли наше славне прізвище по складних життєвих перепуттях!».

 Потім було застілля, фотографування на пам’ять про цю знаменну подію у житті родини Сердюків. Були слова подяки від дітей батькам. Особливо зворушили  слова сина Миколи, який сказав, що вони, діти, робили у житті справу так, як їх навчили батьки. На це Мирон Касянович тричі розцілував кожного і мовив: «Тепер я бачу, що життя прожив не марно. Із такими дітьми не страшні ніякі незгоди. Щастя вам у подальшому житті!»

А подальший життєвий шлях у дітей Мирона Касяновича складався майже так, як у всіх ветеранів Великої Вітчизняної. Відбудова народного господарства, важка праця спонукали вчорашніх воїнів творити наступний подвиг – ростити молоде покоління, якому треба було іти славною дорогою своїх батьків. Самі вони не вважали себе героями, для них це було звичайною справою -- захищати свою країну. Я буду старатися  наслідувати кращі традиції своєї рідні і шанобливо ставитися до пам’яті подвигу ветеранів у Другій світовій війні, подвигу воїнів, яких обпалила Афганська війна, подвигу Героїв – Чорнобильців, подвигу сьогоднішніх Героїв АТО.

Сьогодні, коли ми усією сім’єю розглядаємо бойові нагороди мого прадідуся Василя Мироновича, мене огортає гордість за мужність і стійкість усіх ветеранів. Вони для нас, підростаючого покоління, являються взірцем мужності, стійкості, вірності своїй Батьківщині.   

Маленька історія великої перемоги

Страшне значення війни у житті кожного з нас висвітлено у рядках видатної письменниці Ліни Костенко. «...1 виростають покоління,

Котрі не чули тишини,

О, найстрашніше з літочислень

Війна - війною - до війни!»

                                       Ліна Костенко.

Розпитавши маму і тата , я дізнався, що безпосередніми учасниками тієї війни були татовин дідусь Василь, який після повернення з війни все своє життя прожив у селі Луганка, та бабуся мами - Олена Іванівна, яка все своє мирне життя прожила і пропрацювала у селищі Петровому. Саме про свою бабусю Олену я і хочу вам сьогодні розповісти.

Народилася моя прабабуся Ванюкевич Олена Іванівна 22 грудня 1922 року в селищі Зеславль Зеславського району Мінської області в республіці Білорусь. Після закінчення школи вона навчалась в місті Могильов, де у 1940 році здобула професію медичної сестри. В той час вже світом крокувала Друга світова війна і бабуся, як гідний громадянин своєї країни стала на її захист. Пройшовши військову перепідготовку з лютого 1942 року по липень 1944 року вона була медичною сестрою партизанського загону 1 13 бригади.

Після того, як німецькі загарбники були вибиті, то потреба в партизанських з’єднаннях стала меншою і Олену Іванівну перевели на службу в регулярну армію, де вона на різних посадах та в різних частинах пропрацювала до Дня Перемоги. Я точно не знаю, але мені здається, що вона врятувала не одне солдатське життя і внесла свій внесок у перемогу над ворогом.

За свої героїчні вчинки Олена Іванівна була нагороджена багатьма медалями та орденами, серед яких є і «Орден отечественной войны II степени».

Але війна не пройшла безслідно для прабабусі. В ході військових дій її було тяжко поранено. Шматком від снаряду їй було розбито переносицю і лише завдяки відважним діям її колег,військовим медикам, вона залишилась живою, але отримала статус інваліда війни II групи.

Після закінчення війни майже 17 років прабабуся прожила в Карельській АРССР, на кордоні з Фінляндією.

Перебираючи документи, які залишились від прабабусі, я дізнався ще про один трагічний епізод з ії життя. 23 серпня 1937 року, коли прабабусі було 15 років, заарештовано її батька, Ванюкевича Івана Сергійовича, який працював у місцевому радгоспі завідуючим виробничою дільницею. Через п'ять років, у 1942 році, він помер у ГУЛАзі. А 23 січня 1959 році, через 17 років, рішенням військового трибуналу Білоруського військового округу він був реабілітований (звільнений із зняттям обвинувачень) посмертно тому, що був відсутній склад злочину. Я і думаю, за що його тоді було заарештовано? Відповідь на своє питання я не зміг знайти. Тато мені говорив, що коли хтось із членів родини був заарештований, то це впливало на життя всієї родини. І лише після визнання батька Олени Іванівни невинним страшне клеймо з родини впало і з'явилась можливість подорожувати по державі.

Олена Іванівна мала родичів на Україні і вирішила скористатись можливістю і відвідати їх. Це і зробила у 1962 році відвідавши село Новий Стародуб Петрівського району. їй тут дуже сподобалось і вже того ж року вона назавжди переїхала з північних країн на І Іетрівщину. Олена Іванівна з того часу і до виходу на пенсію, у 1987 році, пропрацювала медичною сестрою у Петрівській центральній районній лікарні.

У 2003 році, у віці 81 рік, прабабусі не стало. Дізнавшись багато цікавого про її життя, мені хотілось би і далі вивчати історію своєї родини. Можливо, наступною стане біографія мого прадідуся з Луганки, який також був учасником війни.

З цього невеликого історичного дослідження я переконався, що якщо вірити і віддано віддаватись справі, то можна всього досягти. Прикладом є Олена Іванівна , яка разом з іншими здобула нам Перемогу у війні. І вірю, що і ми скоро переможемо у нашій теперішній війні я перестану бути «дитиною війни». На щастя, війна зараз далеко від нас, але ж і там є мої однолітки, які зараз переживають такі жахи, які пережила моя прабабуся Олена Іванівна.

Живі легенди мого краю

Я горджуся тим, що живу на Україні. Маю знати, якою ціною завойовувався мир, хто його беріг. Це і є основна мета моєї роботи.

Хтозна, чи текла б у нас на Петрівщині зараз наша річка Інгулець, якби мій прадідусь зі своїми бойовими побратимами у 1943 році не розмінували водяну міну, що перекрила витік річки з південно - східного боку. Це все пролог. Найцікавіше - попереду. Хочу розповісти вам про свого прадідуся, якого ви неодмінно бачили не раз у районному центрі, на шпальтах районної газети «Трудова слава», ветерана Другої світової війни Максімова Георгія Герасимовича. Особливою гордістю сповнюється моє серце тому, що він - саме мій прадідусь. Життєве кредо прадідуся: «Бути відданим Батьківщині і трудовому подвигу».

Народився Георгій Герасимович 17 січня 1927 року у селі Чистопіль Дніпропетровської області у родині селянина. Мати - Ганна Василівна. Батько - Герасим Пилипович. У родині виховувалося троє дітей - 2 брати і сестра. Старша сестра Олександра, середнім був Георгій , наймолодшим - брат Валентин.

З дитинства прадідусь дуже любив річку Інгулець. Рибалив, ловив раків, обожнював купатися. Улюбленим напоєм прадідуся було і є - молоко. Як каже дідусь, він молоко пив як павук.

Освіта Георгія Герасимовича розпочалася тим, що він закінчив семирічку. Вчився на відмінно, улюблені предмети - це історія та географія. Мріяв стати льотчиком. Цій мрії здійснитися не судилося. Адже після закінчення школи, розпочалася Друга світова війна.

1941 рік. Червень. 22 число. Ця дата назавжди закарбувалася в пам’яті ветерана страшним спогадом. У той час родина мого прадідуся Георгія проживала у Маріампольському радгоспі . Через місяць від початку війни у селі Новостародубі вперше люди побачили німецький танк - страшний, великий, що насувався, мов чорний птах, на беззахисну здобич. Його поява для простих селян була, як грім серед ясного неба. Так німецько - фашистське військо вперше вторглося на територію ГІетрівського району.

Ветеран згадує ті дні: « Ми разом з родинами , тваринництвом, технікою евакуювалися за Дніпро». Тягнулися повільно дні, мов сірі густі хмари, що заполонили синє небо і не хотіли його залишати. В серпні місяці в районі Києва німецькі війська перетнули Дніпро. Люди, взявши техніку, велику рогату худобу, евакуювалися. Георгій Герасимович згадує: «Тоді мій батько керував всією евакуйованою групою, що налічувала 36 чоловік - жителів села. Всі ми там зимували, а навесні знову евакуювалися за річку Волгу. Я особисто з братом Валентином супроводжували, сидячи верхи на конях, поголів’я худоби в дорозі. А під час зимівки працювали: доглядали за тваринами».

У червні місяці 1944 року, працюючи в тваринницькій галузі, повернулися на Батьківщину у Петрівський район. Тоді дідусь був сімнадцятирічним парубком. Отримав звання сержанта, потрапив на службу у 15-й дивізіон Чорноморського флоту (воєнні суда, які займаються підриванням мін - «тральщики»). Мобілізований Георгій Герасимович потрапив на третій тральщик, а всього їх було . До 20 травня 1047 року корабель - тральщик №913 приймав участь у військовій операції по «травленню» та знищенню морських мін на узбережжі Чорного моря. На мінному полі Георгій Герасимович виконував свій обов’язок - розміновував територію.

В цей час Георгій Герасимович тяжко захворів (йому було тоді 19 років). У шпиталь змоги потрапити вчасно не було, бо не було можливості знайти собі заміну. Тому з високою температурою тіла (38 - 39 градусів) ніс вахту цілий тиждень, поки знепритомнів. Повернувшись із військового завдання, зрештою потрапив у військовий шпиталь, був демобілізований, як інвалід і визнаний непридатним до служби в армії. А ця страшна хвороба не залишала Георгія Герасимовича майже 10 років. Тому подальше життя стало боротьбою за власне здоров’я. 1 трудовим подвигом. З тих пір працюючою у ветерана залишається лише одна легеня.

Був направлений на навчання до Кіровоградської партійної школи, здобув диплом агронома, пішов працювати до Червонокостянтинівської сільської ради у колгосп «Росія», де був обраний колгоспниками керівником. Плідно працював 23 роки . Саме цей колгосп першим у Петрівському районі застосував грошову оплату праці.

Георгій Герасимович з гордістю згадує: «Я особисто був нагороджений Орденом трудового Червоного прапора, Орденом Леніна та медаллю «За доблесну працю» й почесними грамотами. А як учасник бойових дій - Орденом «За мужність», маю понад 20 ювілейних медалей. І переконаний, що історія людини починається з трудового подвигу і відданості своїй Батьківщині».

Господарство, яким керував Георгій Герасимович, займало серед усіх господарств району І почесне місце по виробництву сільськогосподарської продукції та грошових надходжень.

Кажуть, що життя, як пісня. Плине, тече, наспівуючи різні мелодії - смутку і жалю, радості і щастя, сповнена злетів і падінь. Люди, що все життя віддали рідній Батьківщині, ніби складаються з текстів пісень, стаючи живими легендами свого краю. Але у кожної людини своя доля, своя пісня.

Так от і Георгій Герасимович - жива легенда мого краю, ветеран Другої світової війни, порівнює своє прожите життя з піснею «Раскинулось море широко». У цій пісні машиніст - котельний тяжко захворів і помер. Ветеран згадує: «Отак і моя доля складалася, але я вижив. Певно тому, що для мене в рідному краї іще залишилася незакінчена місія - допомогти відбудувати зруйноване війною господарство. Адже невтомна праця - це теж подвиг. А ціну подвигу найкраще знає той, хто пройшов тернистими стежками війни. Коли я захворів, стоячи на вахті, у мене був друг. От він і написав цю пісню під час війни. Вона живе і досі. Сидів у шлюпці, виконуючи роботу мінера. Підпливав і керував нею, щоб поближче до міни. Хватаю її за «роги», в яких закручені вибухівки, і не даю міні впасти на шлюпку.»

Ось така невибаглива, здається, проста робота. Постійно у воді з перепадом температур. Такий собі двобій з водяним змієм вагою до тонни. І таких «сюрпризів» дуже багато, їх ставлять під великі кораблі на глибину 6 метрів на якорях. Ось така дивовижна гра зі смертю. А праця вахтера - дивовижна гра з долею. Організм працює при температурі +57 градусів. Піт від жари та хвилювання котився з такою силою, що вибирав його з чобота кружкою. Чому так відбувається, вивчала вплив високої температури на організм людини.

Подругами і рятівниками в цей час для таких тральщиків були удача і карта моря. Перша - давала надію на повернення. Друга - була дороговказом в Чорному морі у шторми, коли висота хвилі досягала 4 метри. В такій ситуації зачепити міну кораблем дуже легко. Така морська міна мала величезну силу - вона розламувала вщент за 10 хвилин крейсер довжиною у 180 метрів.

Зі смутком Георгій Герасимович завершує чергове побачення зі мною: «Подвиг людини не тільки в бою, а і в труді. Для мене в труді - був найвищим. Бо подвиг у бою закінчився зустріччю із тяжкою хворобою».

Переконана, людина створена для життя заради життя. Так і Георгій Герасимович завжди відчував біль втрати бойових побратимів, котрі не повернулися з війни. Мріє, аби до братської могили побудували дорогу. Щоб рідні могли сюди приїздити до своїх загиблих родичів. Мій прадідусь гордиться тим, що я, його внучка, вивчаю історію свого краю. Що в школі є історичний музей, яким керує вчитель історії Шаповал Тамара Мефодіївна. Що учні мого класу разом з моєю вчителькою Світланою Миколаївною досліджують історичне минуле свого краю на історичко - краєзнавчому гуртку «Витоки».

Результати роботи. Історію життєвого та воєнного подвигу прадідуся вивчаю два роки. Буду і далі продовжувати цю роботу. Коли виросту, мрію написати про свої дослідження книгу «Як народжуються живі легенди».

Історія однієї медалі

Друга світова стала найбільшою війною в історії людства. У ній брали участь десятки країн. Багато людей тоді стали героями, захищаючи те, що було для них святим. їх держава відзначила бойовими нагородами.

Серед численних відзнак Радянського Союзу особливе місце посідали бойові ордени й медалі. У роки Другої світової війни понад 7 млн. людей нагороджено бойовими орденами та медалями за заслуги перед Батьківщиною.

Кожна з військових нагород - факт визнання подвигів і бойових заслуг учасників боїв - від рядового до офіцера. Нажаль, сьогодні мало хто знає, що означає та чи інша медаль або орден, які носять ветерани війни.

Не обійшла війна і нашу родину. Про мого прадідуся розповіли мені мій дідусь, Саєнко Василь Дмитрович, тато, Саєнко Валентин Васильович та двоюрідна бабуся, Держак Валентина Дмитрівна.

Розпочинаючи свою діяльність, я поставила перед собою мету:

-                      дізнатися про героїчне минуле та бойові нагороди прадідуся, Саєнка Дмитра Григоровича;

-                      поглибити знання про події та нагороди Другої світової війни.

Тому я поставила перед собою завдання:

-                      відшукати та опрацювати матеріали військово-історичного музею Червонокостянтинівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, які стосуються бойових нагород та подвигів прадідуся;

-                      відшукати та опрацювати документи Саєнка Дмитра Григоровича в архівах Червонокостянтинівської сільської ради;

-                      узагальнити спогади дідуся, Саєнка Василя Дмитровича та двоюрідної бабусі, Держак Валентини Дмитрівни;

-                      опрацювати матеріали,які стосуються бойових нагород у всесвітній мережі Інтернет.

Саєнко Дмитро Григорович. Народився 3 червня 1916 року в селищі Петрове Петрівського району Кіровогдарської області в багатодітній родині. Українець.

У 30-х роках, коли почали наділяти землі селянам родина Саєнків переїхала до села Червонокостянтинівка. Строкову службу проходив на Далекому Сході (Росія), у 1940 році повернувся додому.

Дмитро Григорович на фронт потрапив у 1941 році. У складі військових з’єднань брав участь у визволені української землі. Спочатку був навідником танка Т-34, потім артилеристом. Воював у складі артилерійського дивізіону відділення зенітної артилерії. Разом з екіпажем танку відбив багато атак противника.

З боями у складі 4 Українського фронту визволяв Молдавію, потім Угорщину. У боях за місто Будапешт (Угорщина) був тяжко поранений. Отримав п’ять розривних куль в ногу. З 6 січня по 12 травня 1945 року знаходився на лікуванні в евако-госпіталі. День Перемоги зустрів на лікарняному ліжку. По завершенню німецько-радянської війни тривалий час лікувався на Угорщині. Тому рідні вважали, що він загинув або пропав безвісті. Великою радістю для сім’ї було його повернення. Внаслідок поранення нога Дмитра Григоровича стала коротшою на десять сантиметрів. До кінця життя проходив з ціпком, що не завадило після війни побудувати власний будинок та допомагати своїм дітям (четверо дітей). У мирний час працював заправником на бензоколонці, завідувачем складу, теслею. Пішов із життя у 1979 році.

Саєнко Дмитро Григорович має медалі: «За відвагу», «За взяття Будапешту» та «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.».

Я пишаюся, що мій прадідусь був нагороджений медаллю «За відвагу». Нею нагороджувалися за особистий подвиг здебільшого рядовий і сержантський склад, рідше молодші офіцери. Старші офіцери і генералітет практично не нагороджувалися. Перше нагородження було проведено Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 жовтня 1938 року, згідно з яким медалі удостоїлися 62 військових. Усього до початку Другої світової війни медаллю "За відвагу" було нагороджено близько 26 тисяч військовослужбовців.

Всього за подвиги, здійснені в період Другої світової війни війни, медаллю «За відвагу» здійснено понад 4 млн. 230 тис. нагороджень.

Не всі свої нагороди прадідусь отримав на фронті. Вже після війни, у 1953 році його відшукала ще одна нагорода. І це була медаль «За відвагу».

Вже майже 37 років, як немає прадідуся з нами, але пам’ять нашої родини про його великі справи жива.

У ході написання роботи було реалізовано мету та виконано поставлені завдання.

Усні спогади моїх рідних мають величезну цінність.

https://drive.google.com/file/d/0B5M2V1nwmmVbRUE5d3h1QWlvczQ/view?usp=sharing